Українські фани йшли на стадіон за чотири години до матчу...
Хулігани залишилися вдома
У середу Лейпциг футбольного матчу між Іспанією та Україною практично не помітив.
Лише поодинокі уболівальники в червоних іспанських та жовто-синіх українських футболках ходили по майже порожніх вулицях. Місцеві ж десь ховалися від тридцятиградусної спеки. Причина цьому — розташування стадіону, який міститься на північній околиці міста у великому парку. Тож уболівальники, які прибували до Лейпцига, до міста не доїжджали, а одразу прямували до парку, поруч з яким і центральний вокзал міста.
Іспанців було разів у десять більше за наших, вони ще з ночі окупували місцеві паби. Але у парку наших було не менше. Українці прибули на автобусах за кілька годин до початку гри. І хоча на виході із парковки стюарди всім давали карту Лейпцига, наші розміщувалися тут же на травичці і починали закушувати своїм. І правильно робили. Як потім виявилося, ціни у буфетах на стадіоні були високими навіть для німців. Але що зробиш, коли спека? І народ брав склянку води за три євро і середній бокал пива за п’ять.
У день матчу на вулицях Лейпцига можна було зустріти людей з красномовними табличками на шиї “Я потребую квитка!”. Нікому із прохачів не щастить. Для тих, хто не потрапив на стадіон, на центральній площі Лейпцига – Аугустусплац – встановили два величезні телеекрани площею 60 квадратних метрів. Атмосфера біля них мало чим відрізнялася від стадіонної...
Перед входом на арену ввічливі стюарди обшукували глядачів. Другий рівень контролю безпосередньо перед входом на сектори виявився дуже м’яким. Досить було притиснути квиток до турнікету, який приблизно такий, як на наших станціях метро, і пройти всередину. Ніяких додаткових документів ніхто не вимагав. Поводилися уболівальники обох команд напрочуд ввічливо. Ніяких конфліктів, окрім перегукування піснями та слоганами, не було.
Наші вболівальники поділяються на три категорії. Перша — українці, які живуть у Німеччині та інших європейських країнах. Вони приїжджають на матчі по одному або невеликими групами і на стадіоні сидять теж окремо. Друга група — українці з України, які прибули на турнір надовго і живуть тут. Є серед них і організовані, є й не організовані. Але всі вони мають квитки з української квоти ФІФА, і саме вони сидять в ”українському” секторі разом із тими, кого привезли турфірми. Так, фірма ”Гамалія” включила футболку збірної у комплект послуг. І саме ці футболки створили жовтий сектор на стадіоні. Здивувався, побачивши на трибунах шведів, тобто людей у футболках збірної Швеції (теж жовто-синіх). Це, як з’ясувалося, хлопці із Петербурга. Вони вболівають за наших, а інших футболок у себе не змогли купити. Такими ж росіянами виявилися і хлопці у бразильській формі.
Уболівальники вигукували гасла своїх країн, співали пісень, але жодної агресії одне до одного не демонстрували. Навпаки, фотографувалися разом, обмінювалися думками про чемпіонат, своїх зірок, обнімалися, як давні друзі... Кожна з груп підтримки була переконана у перемозі своєї команди. Коли наші хлопці вигукували: “Україна - зе бест” (“Україна – найкраща!”), їхні візаві відповідали: “Іспанія – зе бест!”.
Місцеве населення матчем переймалося не дуже. Хоча всі лейпцигці надзвичайно привітні, усміхаються, підбадьорюють, коли бачать наші прапори.
Про настрій до і після гри говорити, думаю, зайве. Найкращим у той день було виконання українськими вболівальниками гімну перед початком матчу. А потім іспанці нас перекричали. І тому, що їх було більше, і тому, що натхнення підтримувати наших футболістів зникало з кожною хвилиною. Але розпачу після гри серед українців не було. Все-таки сама поїздка на такий турнір — вже свято. А перемоги прийдуть.
